По іншу сторону фотооб'єктива.  Історія про людей, стереотипи у професіях котрих хоч і руйнуються у 21 сторіччі, але це все ще не так швидко, як мало б бути.  Чи справді кохання настільки сильне, аби залатати діри у серцях, де не просто легенькі вибоїни, а справжні маріанські впадини з подекуди окремим життям та суцільним холодом? 
   Чи показова награність це завжди погано, чи це дзвоник, що людині необхідна допомога? Тим паче, якщо це жінка, котра звикла позувати всім, навіть перед родиною. Чи зможе фотограф побачити, що приховує модель за всіма своїми масками, і чи зможе втриматись не закохатись у неї вже після того, як вона здійме свою першу ? Чи карʼєризм, суцільна гонитва за визнанням може бути негативним? Тим паче якщо це чоловік котрий має берегти свою родину, забезпечувати та тримати? Чи зможе жінка увійти у цей світ порядку, продуманості та не зруйнувати його, і чи зможе втриматись та не закохатись, якщо це світ ніби було створено для неї? 
   Чи професіоналізм вимірюється одразу вдалим кадром? Чи обробкою? Я працюю моделлю з 11 років, і все, чого навчив мене цей бізнес : вся відповідальність на тобі. Я маю завжди бути гарною, закритою, готовою, недоторканою, професійно – невибагливою. Та все це може зруйнувати одна людина, а точніше один фотограф. Фізично відчуваю, що ці карі очі бачать мене інакше, а ця посмішка, котру він ховає за камерою означає, що він знає все. І коли він починає фотографувати мене, я вже розумію, що я втрачаю свою холодність, забуваю, що не можу голосно сміятись, та забуваю, що коли плачеш, туш може потекти. 
   Я знімаю вже 14 років. Я навчився розпізнавати всі емоції, читати людей ще до того, як вони входять у кадр. Я навчився не прив’язуватись до місця проживання тому що дуже часто подорожую. Навчився не прив’язуватись до людей. З цими навичками дісталась ще одна : я втрачаю свої особливі миті, бо зайняти митями інших. Коли я вже наважуюсь на зміни, приходить та, котра їх вносить. І я не хочу опиратись.  Я втрачаю всі свої навички та здобуваю нові.